Санітари полів

Подивіться налєво.

Слухняно, мов по команді, туристи вивернули голови.
– Там встановлена шибениця. Он, бачите?
Туристи кивнули.
– Найпопулярніша принада нашого міста, – вів далі екскурсовод. – Не склалось у когось, скажім, життя, – голову у петлю, натиснути на червону кнопку. Навіть автоматична утилізація інстальована, щоб не лякати перехожих покійниками.

(…)

День, коли можна все

Ну то почнімо, чи як?

Поважно хруснувши пальцями, впер руки в боки й поволі огледівся навкруги. По столітній бруківці блукали люди. Хтось поспішав у справах, зосереджено пробігаючи мимо кремезних стін. Інший же безтруботно роздивлявся величні вежі, геть нічого не помічаючи під ногами. Нарешті яскраві спалахи привернули увагу.

– Прошу сюди, підходьте! (…)

Вечеря

Пані, прошу, виходьте.

Довговолоса білявка в короткому білому кожушку обережно вилізла із блискучої чорної автівки, поправила рожеву шкіряну сумочку із золотим логотипом і зацокала шпильками до ресторану. Послужливий водій зачинив за нею двері та, дозволивши собі нарешті зняти з обличчя посмішку, вмостився на пасажирське крісло, натягнув чорну кепку на очі і задрімав.

– Певно та курка важна, – заздрісно мовив дід із брудним волоссям, притулившись спиною до холодної мокрої стіни і стискаючи обома руками стару металеву кружку. (…)

Потвора

Холодно…
Голі стіни вкрилися льодом. Десь у іншому світі сумно завивав вітер, закидаючи час від часу лапаті сніжинки в прямокутні отвори попід стелею. І якщо щастило піймати їх на язик, то можна було з насолодою випити чисту, майже джерельну воду.
Худорлявий довговолосий дід мостив незграбну споруду з уламків битої цегли, посміхаючись, мов дитина, що бавиться кубиками. Нарешті, склавши уламки докупи, намалював палаюче полум’я чорним шматком обгорілої деревини. (…)

Засніжені

Холодно, – промовили королеви, показуючи на великий стовбчик термометра.

– Зараз, ваші величності, – огидний карлик почав роздмухувати камін.

– Власне, що таке холод? – замислився придворний філософ, труснувши срібними кучерями. – Легке, ніжне поколювання шкіри рожевих щік; чисте, свіже повітря із неповторним солодким запахом…

– Не цікаво, що таке холод, – повідомили королеви. – Ми повинні вершити долю людей. Покажіть нам людину. (…)

Мертві ноти місячної сонати

Зимне місто вночі міняється. Зблідла сірість талого снігу, нагромадження білих хмар, чорні клаптики тротуару та обмерзлі гілки дерев трансформуються в магію світла, тіней і лапатих сніжинок, що від самого неба кружляють у нечутному вальсі вітру.

“Там, за вікнами, люди мають зовсім інше життя. Чи вечеряють разом, чи, може, бавляться з дітлахами. Розділяють щоденні клопоти, радіючи одне одному. Або просто милуються снігом, сидячи біля вікна…”

Дурнуваті думки… Але хто заборонить мріяти у вечірньому, зимному місті, де на вулицях більше привидів, ніж людей? Неквапливих і заспокоєних, розсудливих та терплячих. Таких, що не залишають слідів на свіжому снігу… (…)

Речі, яких не було, немає і ніколи не буде

Кажуть, у давній Празі колись жив майстер, котрий умів збирати до купи розбиті серця.

– Що у вас? – співчутливо цікавився він.

– Ось… – зітхнуло зовсім юне дівча, розгортаючи хустку, у якій тривожно билося хворе серце.

– Ну ж бо…

Майстер закріпив біля ока велику лупу і зазирнув всередину.

– Яка широка тріщина! Добре, що не розлетілося на шматки. (…)

Чудо

Хто останній за чудом?

Величезна черга серед міської площі здивовано обернулася.

– Я ще встигаю, так?

Розгублений чоловік важко дихав, тримаючи у руках пакети із супермаркету. З рота валила пара, а розхристана куртка спадала з плечей.

– Той встигає, хто не спішить, – мовив стрункий і високий дід Мороз з чорною, мов смола, бородою. – Ну то займайте місце, скоро вже починаємо.

Дід Мороз усівся на імпровізований трон і закурив кальян. (…)

Ґабі

У пані все?

– Наче все.

– Всього лиш одна хлібина і двійко яєць? – насмікувато поцікавилася молода дівчина на касі.

– Старій людині багато не треба, – стримано посміхнулася пані Ґабі.

– Боже… Старість – це так далеко, майже ніколи! – відмітила дівчина, старанно пробиваючи чек.

– Майже ніколи, – погодилась пані Ґабі. – Це приблизно ось там, за рогом. Навіть незчуєшся, як настає пора звертати у вузенькі, темні провулки… Кажуть, до речі, що там теж існує життя. (…)

П’яні троянди

Ти мені сьогодні наснишся?

– Хі-хі, – далекий веселий сміх ледь відчувся грайлививм дотиком, відлетівши у невловиму мрію.

– Знаю, що не прийдеш…

Зітхнув і поволі заплющив очі, якнайщільніше закутавшись у вечірній смуток.

– Чому ж? – здивований тихий шепіт. – Захочу – і покажуся.

– Не треба, спи, – втомлено простогнав, відштовхуючи за старою звичкою холодне й пусте місце поруч. (…)